Правило девятки в украинском языке
“Правило дев`ятки”
Для київсько-полтавського діалекту, що ліг в основу літературної української мови, властиві зм`якшена вимова і звук [і]. Це відчутно навіть у порівнянні з російською вимовою: дірка — дырка, комарі — комары, різниця — разница, шість — шесть, скажіть — скажите, тільки — только, підіграти — подыграть, розігнати — разогнать, безідейний — безыдейный. На відміну від російської, в українському суфіксі -ськ- звук [с] м`який. А народна вимова часто змінює [и] на [і]: Ничипір — Чіпка, Димитрій — Діма, Михайло — Міша.
Виникнення в процесі розвитку української мови дієзного звука [і] (після того, як колишня “и” стала прочитуватися твердо) свідчить про її об`єктивну потребу в ньому та перспективну спрямованість на скорочення немилозвучної твердої вимови.
На жаль, поки що немає надійних фонетичних досліджень цього питання — адже звукоаналізом займалися досі виключно мовознавці, тоді як такі експерименти з дослідження звукових спектрів мали б проводити фахівці, тобто фізики.
А коли йде мова про твердість чи м`якість приголосних фонем, не слід забувати, що наступний голосний істотно впливає на попередній приголосний 4 — тому штучно їх розривати не можна.
Зауважимо, що можливість прочитувати приголо[і] свідчить на користь того, щоб вважати /і/ та /и/ різними фонемами.
Звуки [і] та [и] розрізняються не лише в кількох слов`янських мовах, а й у турецькій, ромській, еллінській (грецькій) 5 та ряді інших мов.
Недоречності позиційного розрізнення “і” та “и” також очевидні. Насамперед, фонетичний зв`язок між голосною та наступною приголосною нехтовно малий 5 — тому немає й підстав замінювати “і” на “и” перед частиною приголосних: таксі — таксист.
“Українська радянська енциклопедія” (УРЕ) подає величезнукількість термінів, що традиційно пишуться з “і”, зокрема: сівапітек, сіда, сінди, сірхакпха, сіті. І таке вживання української “і” на місці “і” латинської тим більш доцільне, що дозволяє розрізняти “псевдоомоніми” різного походження крік (висохле річище) — крик, прімус(предмет) — примус, рібо— (перша частинаназви кислоти) — рибокомбінам.
Що ж стосується термінів, які традиційно писали з “і” — фортіссімо, бравіссімо тощо, — то від заміни “і” на “и” вони не лише набули “російського” вигляду, а й втратили виразність, притаманні мові-першоджерелу. Млявість і нудоту приносять “брависимо” з “фортисимо”. Де тут італійська експресія й темперамент? А якої величезної переробки потребуватиме УРЕ.
Отже, “правило дев`ятки”:
Без сумніву, треба дотримуватися чинного правопису. Але, як бачимо, подібні заплутані “правила” часто ставлять складні питання навіть перед мудрими й досвідченими вченими мужами. Тому, поспівчуваймо учням.
1. Максим Вакуленко. Російсько-український словник фізичної термінології / за ред. проф. О. В. Вакуленка. — К., 1996. — 236 с.
М. О. Вакуленко. Про переклад та запозичення чужомовних слів. / Вісник НАН України, 1995, № 11-12, с. 78-81. — С. 79.
2. А. Москаленко. Історія українського правопису (радянський період). — Одеса: Одеський університет, 1968. — 39 с. — С. 24.
3. Н. І. Тоцька. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — К.: Вища школа, 1981, —183 с.
В. С. Перебийніс. Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови. — К.: Наукова думка, 1970. — 272 с.
4. Л. В. Бондарко. Звуковой строй современного русского языка. — М.: Просвещение, 1977. — 175 с.
6. М. О. Вакуленко. Про переклад та запозичення чужомовних слів. / Вісник НАН України, 1995, № 11-12, с. 78-81. — С. 79.
7. В. С. Перебийніс. Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови. — К.: Наукова думка, 1970. — 272 с.
8. Український правопис / АН України, Ін-т мовознавства імені О. О. Потебні; Ін-т української мови. — 4-те вид., випр. й доп. — К.: Наукова думка, 1993. — 240 с.
А. А. Бурячок. Про концепцію нової (остаточної) редакції українського правопису. / Освіта, 1995, № 9-10 (27 вересня — 4 жовтня). — С. 8-9.
9. Святослав Караванський. Секрети української мови. — К.: Кобза, 1994.
Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.). — К.: Курс, 1997. 31 с. — С. 10-14.
Правило девятки в украинском языке
«ДЕВ’ЯТКИ» ПРАВИЛО — правило, за яким згідно із сучасним «Українським правописом» після приголосних звуків д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р іншомовне і відповідно до узвичаєної вимови слід передавати через и. Фактично його треба було б назвати «правилом десятки», оскільки дж — це окр. звук укр. мови, а не фонет. варіант ж. Передача і через и у словах іншомов. походження простежується вже від найдавніших часів у писем. пам’ятках староукр. літ. мови, напр.: сынъклитъ, szyrma — 14 — 15 ст. (ССУМ, т. 2. К., 1978), дисципліна — 18 ст. (ІСУЯ, т. 1. К., 1932). І. Котляревський у своїх творах уже послідовно відбивав вимову іншомов. і як и, напр.: диктувати, рицар, Сицилія, Тибр та ін. Те саме відбувалося й у творах ін. письменників 19 ст., у граматиці О. Павловського (1818), словниках Є. Желехівського (1886), Б. Грінченка (1907 — 09) тощо. Уперше сформулювала це правило Правописна комісія при Міносвіти УНР у «Найголовніших правилах українського правопису» (1918) так: «Після приголосних звуків у чужих словах пишемо и, а не і»: музика, принцип, библія, фигура, епидемія, фабрика та ін. Після л дозволялося писати і та и: митрополит і митрополіт, література й литература. Проте в «Найголовніших правилах українського правопису» (1921) було вже обмежено кількість приголосних, після яких рекомендовано писати и, а саме: після зубних приголосних д, т, з, с, шиплячих приголосних ж, ч, ш і після р у чужих словах (за винятком власних назв): директор, тип, університет, режим, шифрований, фабрика. Після ін. звуків треба було писати і, у т. ч. й у таких церк. термінах, як мітрополіт, єпіскоп, архідіякон та ін., а також після ц: принціп. Проте в зукраїнізованих власних назвах дозволялося писати и: Михайло, Микола або Миколай (Николай), Пилип або Филип, Єгипет, Сирія, Рим. За «Українським правописом» 1928 іншомовне і через и рекомендовано передавати й після ц: енциклопедія, цифра, а також у давніх запозиченнях типу єпископ, митрополит, Єгипет, Париж. Але в кінці слова, перед голосними звуками та j збережено написання і: ефенді, колібрі, аксіома, критерій. «Д.» п. зберігається донині, але в 4-му вид. «Українського правопису» (1993) його поширено й на низку власних назв, зокрема: 1) на геогр. назви з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Флорида, Корсика, Мексика; 2) на геогр. назви після дж, ж, ч, ш, щ, ц і р та прізвища після дж, ж, ч, ш, щ, ц перед приголосними: Вашингтон, Мадрид, Жильєрон, Цицерон (проте перед голосним і в кінці слова слід писати і: Ріо-де-Жанейро, Віші); 3) на ряд ін. геогр. назв після д, т і в деяких ін. випадках: Скандинавія, Братислава, Бразилія.
Літ.: Найголовніші правила укр. правопису. К., 1918; Найголовніші правила укр. правопису. К., 1921; Укр. правопис. К., 1928; Укр. правопис. К., 1993.
Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.
